Чому російський антивоєнний рух має значення

The original article in English: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/why-russias-anti-war-movement-matters/

Ділан Майлз Примаков

14 березня журналістка російського державного телебачення Марія[1] Овсянникова увірвалася до студії головного державного телеканалу Росії в прямому ефірі випуску новин, тримаючи в руках плакат з антивоєнними гаслами англійською й російською мовою. Протягом декількох наступних годин проти неї було відкрито кримінальне провадження згідно з новим російським законом щодо «дискредитації» збройних сил країни, який був прийнятий усього лише за десять днів до протесту Овсянникової та передбачає покарання у вигляді ув’язнення терміном до 15 років.

Протягом трьох тижнів повноцінного російського вторгнення в Україну велика кількість росіян намагалася висловити протест проти жорстокої й руйнівної війни, яку веде їхня держава. За даними правозахисної групи ОВД-Інфо майже 15 000 росіян у більш як 150 містах були затримані через участь у антивоєнних протестах. Зокрема 6 березня було затримано більш як 5 000 осіб. Враховуючи можливі наслідки, ці протести є яскравим проявом мужності й принциповості. Однак важко оцінити загальний масштаб виступів російського суспільства проти війни.

Питання антивоєнних настроїв населення Росії має важливе значення. Деякі експерти й політики розглядають спротив російського суспільства як один з можливих варіантів виходу з трагічної ситуації, що склалася на сьогодні. Інші стверджують, що російське суспільство переважно підтримує війну та навіть сприяє їй, вказуючи на дані опитувань і войовничі публічні демонстрації. Оптимізм першої точки зору, також як і песимізм другої, є недоречним. Попри певні свідчення про непопулярність війни проти України в російському суспільстві політична реальність путінської Росії виключає відображення таких настроїв у опитуваннях громадської думки.

Загальнонаціональне опитування, проведене через тиждень після початку повноцінного російського вторгнення, свідчить про те, що 58 відсотків росіян підтримують війну, тоді як 23 відсотки виступають проти неї. Ці показники, як і показники будь-якого іншого опитування громадської думки, проведеного в авторитарних державах, слід розглядати в контексті. У сучасній Росії, де інакомислення повністю криміналізоване, суттєва частка респондентів неодмінно не наважиться висловити точку зору, що суперечить точці зору й політиці путінського уряду.

Іншим застереженням, яке слід мати на увазі під час аналізу результатів цього опитування, є медійне середовище Росії, у якому домінують контрольовані державою інформаційні видання, що здійснюють координоване просування пропагандистської брехні для створення фальшивої картини «військової спецоперації» та приховують справжні цілі й ціну війни. Якби провідні ЗМІ Росії мали можливість чесно висвітлювати звірства російської армії в Харкові, Києві та Маріуполі, рівень підтримки політики Путіна в Україні міг би різко знизитися.

Щоб усвідомити потенційну силу такої реакції, варто звернути увагу на зусилля путінського режиму, спрямовані на перекриття доступу аудиторії до інформації про реалії війни. Одним з найперших кроків уряду після вторгнення було оперативне прийняття нового закону про «дискредитацію збройних сил», який посприяв примушенню ЗМІ до самоцензури через загрозу тривалого ув’язнення для будь-кого, хто подає правдиву інформацію про війну.

Російський уряд також заблокував деякі з небагатьох незалежних російських інформаційних видань, що продовжували роботу, а також великі міжнародні платформи соціальних мереж, включно з Twitter та Facebook. Протягом року, що передував війні, спостерігалася різка ескалація боротьби путінського режиму з російськими незалежними ЗМІ із доданням десятків видань до списку «іноземних агентів» у поєднанні з новою тактикою агресивного шантажу, спрямованої на примус платформ соціальних мереж до сприяння цензуруванню.

Незважаючи на ці екстремальні заходи, спрямовані на відгородження росіян від реальних наслідків того, що їхній уряд робить від їхнього імені, публічні протести свідчать про те, що невеличка, але суттєва кількість росіян знає правду й шокована нею. Тисячі росіян доводять власну готовність ризикнути собою для того, щоб їхні голоси почули; ті, кому вдається уникнути кримінальної відповідальності за це, все ще можуть втратити роботу чи можливості для навчання. Це лише невеличка частина більш як 140-мільйонного населення країни. Однак очевидно, що куди більша кількість людей виступає проти війни, але не хоче висувати вимоги до уряду, який зневажає думкою тих, ким він править, під загрозою включення з університету чи насильства з боку поліції.

Попри те, що стан справ у Росії унеможливлює точне оцінювання рівню підтримки війни, важливо відкинути ідею колективної провини й усвідомити, що громадська думка росіян не є монолітом войовничих настроїв, а росіяни не є співучасниками уряду, на політику якого вони жодним чином не можуть вплинути. Накладені на Росію безпрецедентні санкції принесуть бідність і страждання мільйонам звичайних росіян, чий уряд не говорить їм правду про політичний курс, обраний без їхньої згоди. Визнання того, що росіяни також є жертвами війни, не знімає з путінського режиму відповідальності за рішення, які призвели до накладання цих санкцій, та не применшує куди сильніші страждання українців, яким загрожують масові смерті й вигнання, спричинене російською армією, яка скоює військові злочини по всій Україні.

Війна й пов’язані з нею санкції являють собою найбільш руйнівну подію для російського суспільства з часів розпаду Радянського Союзу. На цьому ранньому етапі ми не можемо бодай відносно точно спрогнозувати подальший перебіг подій. Однак зрозуміло, що втілення сподівань на мирнішу Росію вимагатиме підтримки тих росіян, які відкидають репресії й мілітаризм чинного уряду.

Спостерігачі, які шукають приводи для оптимізму, мають звернути увагу на дослідження громадської думки, яке свідчить про те, що війну підтримують переважно росіяни старшого віку, тоді як респонденти з вікової групи від 18 до 24 років частіше висловлюють незгоду, ніж підтримку (39 відсотків «проти», 29 відсотків «за»). Замість відкидання цієї групи населення шляхом накладання на неї відповідальності за конфлікт, який вони не підтримують, західні політики й коментатори мають відкинути кремлівський нарратив, згідно з яким російське суспільство одностайно підтримує путінське вторгнення, та висловити свою солідарність з тими росіянами, які виступають проти цієї жахливої війни.

Ділан Майлз-Примаков, старший керівник проектів Національного фонду на підтримку демократії у євразійському регіоні, позаштатний старший науковий співробітник Atlantic Council.

---

[1] Насправді Марина, але в тесті оригіналу подане саме ім’я «Maria» (прим. перекладача)

Не лише Путін: більшість росіян підтримує війну в Україні

The original article in English: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/not-just-putin-most-russians-support-the-war-in-ukraine/

Пітер Дікінсон

Шок і страхіття російського вторгнення в Україну викликали в багатьох людей бажання покласти провину за те, що відбувається, виключно на Володимира Путіна. Намагаючись усвідомити немислимі події, що розгортаються просто зараз у самому серці Європи, міжнародна спільнота знаходить зручне пояснення в тому, що Путін просто збожеволів.

Є щось обнадійливе в думці про те, що різанина в Україні зводиться до злочинного божевілля однієї людини. Однак розмови про «Божевільного Влада» — це зручний міф, що приховує значно суворішу реальність.

Загальновідома одержимість правителя Росії Україною відіграла ключову роль у розпалюванні наймасштабнішого збройного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни, але його рішення про вторгнення абсолютно відповідає неодноразово проголошеним публічним заявам і цілям зовнішньої політики, які більшість росіян сприймала з ентузіазмом. Їхня провина в цій війні настільки ж велика, як і провина Путіна.

Дані нещодавнього опитування найяскравіше свідчать про підтримку війни в Україні населенням Росії. Насправді з моменту вторгнення 24 лютого особистий рейтинг підтримки Путіна сягнув найвищих показників за останні роки. За даними державної соціологічної служби «Всеросійський центр вивчення громадської думки» його рейтинг зріс на 6 відсотків протягом тижня, що завершився 27 лютого, і досяг 70%. Інша соціологічна служба (фонд «Громадська думка») зафіксувала зростання рейтингу на сім відсотків протягом аналогічного періоду, тобто рейтинг довіри Путіну зріс до 71%.

Пересічні росіяни масово висловлюють підтримку війні. Маркування «Z», що використовується російськими військами в Україні, дедалі більше розповсюджується по Росії як умовний символ підтримки, продовжує стрімко розширюватися список публічних діячів і професійних колективів, що висловилися на підтримку вторгнення. Наприклад, 4 березня керівники 250 російських університетів опублікували офіційне звернення російського союзу ректорів, що виправдовує війну й закликає росіян згуртуватися навколо Путіна.

Натомість внутрішня опозиція вторгненню залишається слабкою. Протести відбулися у багатьох містах по всій Росії, але в них взяла участь відносно невелика кількість людей та вони не набрали оберти.

Не можна ставити під сумнів сміливість окремих учасників російських протестів, але не варто говорити про суттєвий опозиційний рух, допоки антивоєнні мітинги не збиратимуть сотні тисяч людей. Наразі немає підстав сподіватися на це. Дійсно, більшість росіян турбує вихід з російського ринку міжнародних брендів споживчих товарів, а не військові злочини їхньої армії в сусідній Україні.

Більшість росіян просто відмовляється визнати факт звірств, якими супроводжується російське вторгнення. З початку бойових дій велика кількість публікацій у міжнародних ЗМІ окреслює неспроможність українців переконати їхніх родичів з Росії в тому, що російська армія обстрілює українські міста й містечка.

Виникає спокуса інфантилізувати населення Росії та заявити, що воно позбавлене доступу до правдивої інформації, але це нечесно з інтелектуальної точки зору. Тоді як провідні ЗМІ країни жорстко контролюються кремлівськими кураторами, росіяни вміло орієнтуються в пропаганді та можуть легко отримати доступ до альтернативних джерел інформації, якщо прагнуть до цього. Моторошна правда полягає в тому, що десятки мільйонів росіян з готовністю приймають орвеллівську брехню кремлівського телебачення та поділяють точку зору войовничо налаштованих публічних осіб.

Поточні войовничі настрої сформувалися не за один день. Протягом сторіч Росія була запеклим ворогом української державності. Натомість серед росіян популяризувалося зверхнє сприйняття України як молодшого брата, який потребує виховання й контролю.

Росіяни традиційно нейтрально ставилися до найпростіших проявів української ідентичності, втім будь-які намагання розвивати ідею дійсно самостійної української нації трактувалися як прямий напад на Росію й мали відповідні такому трактуванню наслідки. Попри те, що Україна набула незалежність вже більш як тридцять років тому, такий імперіалістичний спосіб мислення досі процвітає в сучасній Росії.

Протягом останніх восьми років Кремль майстерно посилив ці глибоко вкорінені упередження й почуття несправедливості. З моменту захоплення Криму й військової інтервенції Росії у Східній Україні аудиторія всередині країни щоденно отримує дозу дезінформації, спрямованої на демонізацію й дегуманізацію українців, як нацистів і маріонеток Заходу. За словами самого Путіна, Україна стала «анти-Росією» та становить екзистенціальну загрозу для неї  

З огляду на те, що більшість росіян підтримують вторгнення, не варто очікувати, що санкції чи міжнародне засудження змусять Путіна змінити його політику. Навпаки, дедалі більша ціна вторгнення, яку міжнародна спільнота стягне з Росії, лише спонукатиме більшу кількість росіян до підтримки бойових дій та переконуватиме їх у тому, що сам факт існування незалежної України є складовою великої антиросійської змови. У цій альтернативній реальності накопичення труднощів сприйматиметься як неминуча ціна захисту Росії від іноземних ворогів.

Якщо демократичний світ дійсно хоче зупинити Путіна, він має відкинути сподівання на внутрішню опозицію війні. Не слід очікувати переворотів чи народних повстань допоки більшість росіян поділяє неконтрольовану одержимість Путіна підкоренням України. Натомість єдиним шляхом впливу на Росію є позбавлення її доходів, що використовуються для фінансування військової машини, разом з різким підвищенням здатності України до захисту.

Вторгнення в Україну — це визначальний момент для всього періоду правління Путіна, і він має палку підтримку російського народу. Відступити може лише збанкрутілий і знекровлений Путін.

Пітер Дікінсон, редактор служби UkraineAlert у складі аналітичного центру Atlantic Council.

Чому Путін програє інформаційну війну проти України

The original article in English: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/why-vladimir-putin-is-losing-the-information-war-to-ukraine/

Андерс Ослунд

Протягом тривалого часу Володимир Путін мав репутацію майстра інформаційної війни. В ході останнього десятиріччя ініційоване ним використання соціальних мереж у якості зброї й агресивне просування брехливих наративів зіграло ключову роль у таких значних досягненнях як захоплення Криму 2014 року й обрання Дональда Трампа 2016 року.

Тим більш дивує поточний стан справ. Російське вторгнення триває менш ніж два тижні, але вже можна зрозуміти, що воно зазнало нищівної поразки в інформаційній війні.

Починаючи з 24 лютого, коли відбулося вторгнення, світ масово висловив свою підтримку Україні. Міжнародна спільнота в абсолютній більшості також відверто засудила російську агресію. Насправді, ця війна всюди сприймається як найбільш однозначна боротьба добра зі злом у сучасній історії.

Розпочате Путіним вторгнення явно зробило Росію настільки токсичною, що навіть його потужні дезінформаційні механізми не можуть нічого з цим вдіяти. Це призвело до введення безпрецедентних міжнародних санкцій та змусило велику кількість найбільших компаній світу повністю розірвати зв’язки з Росією. Схоже, навіть надійні в минулому партнери, такі як Китай, все менш схиляються до висловлювання публічної підтримки Кремля.

Водночас, брехливі російські наративи більше не висвітлюються зарівно з правдою в міжнародних ЗМІ й не ретранслюються без спростовування. Спроби Путіна виправдати вторгнення явно не мають суттєвого ефекту. Натомість дедалі більш неадекватні тиради Путіна про українських «неонацистів» і «наркоманів» переважно висміюються чи просто ігноруються.

Зіштовхнувшись з реальністю катастрофічної поразки на інформаційному фронті, Путін відступив, і тепер відчайдушно намагається втримати під контролем внутрішню російську аудиторію. Протягом перших десяти днів війни Москва заборонила Facebook і Twitter, закрила більшість незалежних ЗМІ та впровадила нові драконівські закони, що загрожують довготерміновим ув’язненням тим, хто посміє сумніватися в орвелівському політичному курсі Кремля щодо війни з Україною.

Чому ж Путін зазнає настільки однозначної поразки в інформаційній війні саме тепер, після довгих років успіху?

Одна з ключових відмінностей між поточною війною та російським вторгненням 2014 року — присутність в Україні великої кількості іноземних кореспондентів. Насамперед завдяки політиці адміністрації Байдена з постійної публікації детальних путінських планів вторгнення, світ заздалегідь знав про те, що існує ймовірність великого конфлікту. Внаслідок цього, наприкінці 2021 року представники міжнародних ЗМІ почали збиратися в Україні.

Станом на початок лютого найкращі готелі Києва були заповнені журналістами й знімальними групами. У рамках такого напливу велика кількість репортерів також вирушила до регіональних центрів, таких як Харків, Львів, Маріуполь, Одеса.

Безпрецедентний рівень присутності міжнародних ЗМІ в Україні дозволив сотням журналістів на власні очі побачити реальний стан справ у країні. Натомість раніше українські новини висвітлювалися московськими офісами ЗМІ, тоді як безпосередньо в Києві перебувала лише невеличка кількість репортерів. Це призводило до висвітлення подій в Україні з московської точки зору, оскільки керівники регіональних офісів часто приділяли занадто велику увагу кремлівським наративам й надавали перевагу сприятливим для Росії думкам російських колег.

У порівнянні з цим, західні журналісти, які з’їхалися до України напередодні ескалації бойових дій, в цілому не відрізнялися проросійською упередженістю й дуже швидко переосмислили підхід до висвітлення подій у країні. Ключове значення мав той факт, що вони жодним чином не залежали від Кремля, на відміну від їхніх колег, які працюють у Москві та мають отримати російську державну акредитацію, щоб зберегти свої посади.

Кремль намагається тримати іноземних кореспондентів на відносно короткому ланцюзі. Іноземні журналісти, які базуються в Москві, дуже рідко отримують прямий доступ до провідних урядовців, та часто змушені орієнтуватися на розрізнені крихти інформації. Будь-який кореспондент, котрий вголос висловлює незручну правду, зіштовхується з ризиком вигнання, як це сталося з Люком Гардінгом з The Guardian і Сарою Рейнсфорд з BBC. Зіштовхнувшись з цілком реальною перспективою втрати заробітку, велика кількість кореспондентів, які працюють у Москві, вдається до самоцензури й швидко привчається до замовчування заборонених тем.

Інформаційне середовище України разюче відрізняється. Попри те, що українські ЗМІ все ще підпорядковуються інтересам олігархів й схильні до дуже упередженого висвітлення подій, їм дуже далеко до суворої державної цензури, що панує в підконтрольних Кремлю російських ЗМІ. Натомість в Україні велика кількість різноманітних інформаційних видань конкуру між собою, що призводить до створення недосконалого, але плюралістичного ринку ЗМІ.

Завдяки такому непересічному, вільному й потужному інформаційному середовищу іноземні журналісти в Україні мають можливість співпрацювати з широким спектром місцевих видань і скласти об’єктивну картину реального стану справ у країні. Така співпраця також сприяє виходу на перший план спільної професійної етики й цінностей, що об’єднують українських і західних журналістів.

Нещодавнє різке покращення якості висвітлювання подій в Україні іноземними ЗМІ лише частково пояснює нищівну поразку Росії в інформаційній війні.

Найважливішим чинником є фундаментальна слабкість обраного Путіним наративу. Його твердження про боротьбу з «нацизмом» у країні, якою керує президент єврейського походження, з мізерними відсотками рейтингу крайніх правих партій, є очевидно абсурдним. Погіршують ситуацію й військові злочини, вчинені його військами в Україні, які викликали відразу в усього світу. 

Тоді як Путін стає парією, Володимир Зеленський проявив себе як герой світового масштабу. Делікатні й прямолінійні щоденні брифінги та яскраві селфі Зеленського вразили світ, а влучні висловлювання, такі як «Мені потрібні боєприпаси, а не транспорт», вже увійшли в історію. На контрасті з очевидною брехнею Путіна Зеленський поводиться щиро та відверто. Він не відгороджується від усіх і не примушує колег та представників ЗМІ сидіти на протилежному кінці десятиметрового столу.

Безсумнівно, Зеленський є головною зіркою інформаційної війни за Україну, однак інші українські урядовці також відмінно проявили себе. Міністр зовнішніх справ Дмитро Кулеба веде значущу й ефективну роботу в соціальних мережах, також як і Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров.

Не відстають і військові структури України з регулярними оновленнями та чітким, послідовним інформуванням. Вони мають підтримку потужного і активного громадянського суспільства України, яке виконує роль неофіційної армії для ведення інформаційної війни, публікуючи достовірну інформацію про бойові дії та звірства росіян разом з вигадливими мемами й патріотичними посланнями, що піднімають бойовий дух.

Путін все ще може тимчасово підкорити Україну військовим шляхом за рахунок багатократної переваги в грубій силі, але зовсім не зрозуміло, як він міг би конвертувати це у стійке політичне врегулювання. Інформаційна війна вже програна, а брутальність російського наступу зіпсувала двосторонні стосунки на десятиріччя вперед.

Над путінською Росією опускається залізна завіса репресій, а міжнародним ЗМІ варто вже зараз задуматися про післявоєнне майбутнє. Якщо Україна вистоїть у поточному конфлікті, регіональні офіси ЗМІ мають покинути Москву з її задушливою атмосферою та переміститися до Києва, де свобода преси та відсутність політичного тиску дозволить їм максимально широко, правдиво й точно висвітлювати події в регіоні.

Андерс Ослунд, старший науковий працівник, Stockholm Free World Forum

Покарання Путіна за війну з Україною: час розірвати академічні зв’язки з Росією?

The original article in English: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/sanctioning-putins-ukraine-war-time-to-cut-academic-ties-with-russia/

Річард Л. Хадсон

Тема санкцій проти Росії є предметом всебічного обговорення. Втім одна важлива область лише починає привертати до себе увагу на найвищому рівні: наукове й академічне співробітництво. Щоб зусилля Заходу з ізоляції Росії досягли успіху, у цьому секторі необхідні чіткіші вказівки від урядів.

Розглянемо це питання в деталях. Росія займає четверте місце в світі за кількістю спеціалістів у сфері науки й техніки. Публікації російських вчених привертають до себе увагу насамперед в області матеріалознавства, штучного інтелекту й робототехніки.

Ключовим чинником є залежність російської науки від співробітництва з Заходом. За даними ЮНЕСКО 24% російських наукових статей з 2017 по 2019 рік написані у співавторстві з зарубіжними партнерами, зокрема американськими й німецькими вченими.

Однак попри достатньо послідовну позицію держав-членів НАТО щодо російської банківської системи, торгівлі, технологій та олігархів, вони лише поверхово торкнулися питання наукової співпраці. Звісно, йдеться про великий і складний сектор, на підтримку якого щороку витрачається більш ніж 2 трильйони доларів США на міжнародному рівні.

Університети — це не банки, яким можна віддати наказ про блокування транзакцій. Метою їхнього існування є обмін знаннями та їхнє накопичення в усіх дисциплінах і незважаючи на будь-які кордони. Протягом сторіч вони виконували роль зручних неформальних каналів комунікацій, що відрізнялися від формалізованих і часто неефективних міжурядових каналів.

Спираючись на аналогічний етичний принцип, урядовці, відповідальні за розподіл грантів, намагаються підтримувати такий обмін і співпрацю в рамках національного законодавства. Наприклад, прийнята 37 років тому Рамкова програма Європейської комісії передбачає виділення 10% бюджету на фінансування досліджень, що ведуться за межами ЄС, задля цілеспрямованої реалізації політики посилення Європи за рахунок співпраці з вченими всього світу. Це стосується й російських вчених, які отримали 14 мільйонів євро в період з 2014 по 2020 рік.

Ідея розривання зв’язків викликає шок у настільки глобалізованому й орієнтованому на співробітництво середовищі, а отже лише настільки жахлива подія, як війна в Україні, може спонукати до цього. Однак натепер були зроблені лише перші кроки до блокування російських академічних кіл.

Як не дивно, першою відреагувала Німеччина. Протягом 48 годин з моменту вторгнення Міністерство наукових досліджень Німеччини віддало наказ про припинення спільних з Росією досліджень на відомчому рівні. Незабаром таке ж рішення прийняв і уряд Нідерландів. Наступною відреагувала Європейська комісія, скасувавши виплати за науково-дослідницьку діяльність для російських партнерів. Міжнародні академічні зв’язки з Росією розірвали також уряди Нідерландів і Словенії. Насамкінець, своє слово сказали деякі європейські академічні асоціації. Однак триває незграбне мовчання урядів США, Великої Британії та Канади.

Результатом цього стала шматкова ковдра з найрізноманітніших реакцій. Масачусетський технологічний інститут в США заявив про припинення 11-річної співпраці з московським технологічним центром Сколково. Натомість ректор Гентського університету в Бельгії заявив, що він не відмовиться від жодного проекту в рамках великої Платформи партнерства з Росією. В усьому світі офіційні вказівки університетам надходять повільно та є загалом нечіткими, змушуючи факультети до самостійного обговорення проблеми на внутрішньому рівні.

У цьому вакуумі західні академічні кола поступово приходять до консенсусу: слід покарати російські установи в цілому, але не конкретних дослідників чи учнів. Наприклад, Борис Лушняк, який займав посаду Головного лікаря США в період президентства Обами, а сьогодні є деканом одного з факультетів Мерилендського університету, рекомендував колегам уникати нових спільних з Росією проектів, але дотримуватися чинних зобов’язань. Іншими словами, слід поважати учнів і вчених з Росії, які вже працюють у західних кампусах, але не запрошувати нових. Слід також підтримувати зв’язок і обмінюватися даними з російськими колегами онлайн, але не відвідувати російські наукові конференції чи запрошувати російських вчених на конференції, що відбуваються у західних країнах. Мета полягає в тому, щоб дати зрозуміти російським колегам неправильність того, що відбувається, без повного розриву зв’язків з ними.

На мій погляд, такий виважений підхід є хорошою стартовою позицію, але потребує подальшого вдосконалення. Наприклад, важливе значення має тип дослідження. Подальший обмін інформацією в області гуманітарних, соціальних наук, сільського господарства та більшості галузей охорони здоров’я, включно з лікуванням COVID-19, не може бути джерелом серйозної шкоди та навпаки принесе багато користі. Однак співпраця в області штучного інтелекту, робототехніки, квантової фізики й космічних досліджень, несе куди більший ризик надання російській науці небажаної для нас допомоги. Також легше продовжити співробітництво на ранніх етапах дослідження, коли до отримання практичних результатів може пройти десять чи більше років, ніж на пізній стадії науково-дослідницького проекту. Відстань між демонстрацією можливостей квантових обчислень та новим засобом зламування секретних шифрів не така вже й велика.

Звісно, можна наполягати на повному припиненні співпраці: ніяких більше спільних проектів, студентських обмінів, ЦЕРН чи міжнародних космічних станцій. Однак це стане жахливим прецедентом для всієї світової науки: сьогодні Росія, а завтра — Китай, країна з другим у світі науково-дослідницьким потенціалом? Це призведе до «балканізації» наукового світу й відкидання 500 років спільного прогресу.

Не забуваймо також і про російських вчених як таких. Сотням з них вистачило сміливості на те, щоб відкрито підписати петицію проти війни. Варто пам’ятати, що не було б ніякого Сахарова чи Щаранського, якби Захід просто перекрив для них доступ до світової наукової дискусії під час Холодної війни.

Очевидно, що ситуація є складною. Уряди не можуть просто віддати наказ Стенфорду чи Імперському коледжу таким же чином, як вони віддають наказ Intel чи Deutsche Bank. Тим не менш, вони мають подати відповідний сигнал.

Організації, що надають фінансування, мають недвозначно заявити, що, принаймні в поточній ситуації, вони не будуть фінансувати дослідження за участі російських вчених. Вони мають запропонувати практичні підходи до спілкування з російськими колегами для університетів і дослідників. Це може означати проголошення наступної тези: подальша підтримка особистих контактів і обмін учнями допускається, але зараз не час для нових чутливих проектів. Поточне зволікання з вирішенням цього питання майже в усьому світі, за винятком декількох європейських столиць, є ганебним і шкідливим.

Річард Л. Хадсон, головний редактор європейської медіакомпанії Science|Business та колишній відповідальний редактор Wall Street Journal Europe.

Гармония (сон Харви Дента)

Постичь безмятежность вселенной

На дно погрузиться и ринуться ввысь

Уехать в закат на Харлее

К рассвету обратно пешком приплестись.

Радужные глаза

\Все стихи, которые можно было бы опубликовать, не соответствуют моим стандартам качества и нуждаются в тщательной доработке или полном забвении, поэтому ловите очередной перевод. Ничего не поделаешь. Кризис рухнул и нет спасенья, как пел великий классик.

На сей раз перевёл песню группы Rainbow под названием Rainbow Eyes. Вот она, если чо, по ссылке. Даже есть смысл забить на мой перевод, но песенку послушать.\

The 28th

Poor little brother

The newborn sun has no mercy for you

How can you hold on?

Those hands that I made for you are brittle and stiff

Sad little brother

I failed to draw a proper smile across your porous face.

Киев

/Весна ещё не пришла, конечно, но уже близка. Предполагаю, что и в этом году весенний Киев будет выглядеть так же, как в предыдущие два года\

1.

Солнце.

Полынь.

Бесконечные голуби.

Безмятежная пыль.

 

Зной.

Телевышки.

Концерт Иво Бобула.

Штиль.

Apocalypse

/I’m still struggling with a (sort of) writer’s block, so instead of a proper piece of brand new poetry here’s one more translation of a song from Russian into English.

This one belongs to a band named ‘Jane Air’, and you can listen to the original here, if you’re curious. I believe that some choices that I made concerning the structure of the verses and punctuation could be understood only by listening to the source material.

I’ve shortened the name of the song in the process of translation, because I’m Batman. Cheers to everybody!/

Манхэттен

/Перевод песни Леонарда Коэна — First We Take Manhattan. Долго думал, публиковать или не стоит. На всякий случай отмечу, что перевод сей не является спонтанной реакцией на смерть исполнителя или там, попыткой накрутить популярность блога. Я над ним с 2012 года думал, как только впервые услышал песню. Такие дела./